Мій EdCamp
Що ж, свято закінчилося, а післясмак залишився…
Починаю розбирати матеріали з моєї першої, а взагалі з П’ятої, національної (не) конференції для шкільних педагогів EdCamp Ukraine 2019.
Тема була “Хороша людина. Зрощуємо в Україні”. Усі задавалися питаннями: “А що ж таке хороша людина і як її зростити?” Відповіді не знайшли. Вірніше, знайшли безліч відповідей, і усі вони – правильні.
Одразу скажу, що ця конференція – не зовсім навчання. Це обмін ідеями, думками, отримання досвіду і “знімання вершків” з усього того, що напрацьовувалося роками.
Значення цього важко навіть осягнути. Бо я знаю відтепер, що освіта в Україні може бути розвернутою до дитини і направленою на зростання дитини для щастя.
Моя історія розпочалася з вагань – чи реєструватися? Але я зробила єдиний правильний вибір. Потім були інтерв’ю, перша відмова, друга реєстрація, тиша, розпач і… ось воно! Запрошення!
Одразу хочу сказати про організацію самого свята. Творці ЕдКемп – ви нереально круті! Все організовано на висоті. Розмістити зверх тисячі осіб так, що усім було комфортно, затишно та зручно – це вершина логістики та менеджменту. Для мене мінус був лише один, але величезний. Сміття… Одна з компетентностей, яку формувала конференція, – екологічна. І при цьому – купа одноразового посуду, який не лише не сортувався, а й взагалі не підлягає переробці! Мене огортав безмежний сум, коли я бачила купу пакетів, пакетиків та торбинок… Я писала це у відгуку, а ще напишу окремо у звітному есе організаторам…
Повернуся до самої конференції. Розпочалося усе квартетом бандуристів. Я не знімала і не фотографувала, бо дивилася і слухала усією своєю сутністю. Це було не просто неймовірно. Це було шалено та невимовно.
Після феєричного відкриття та виступу поважних гостей – пані міністерки, уповноваженого з прав людини, представника від влади, Тараса Тополі – ми знайомилися з лекторами та лекторками першої частини конференції. Отут я зрозуміла, що час вчитися швидко клонуватися, бо локацій 20, а я одна…
Тож, інформацій по панелям в мене багато, але уривками, бо було «я побежал в кладовку, спас сёмгу. Я побежал в кухню, спас халат». Тобто просто побігала і подивилася по верхах, що було. А було цікаво. Говорили не тільки про саму освіту та виховання, говорили про харчування та безпеку, емоції та натхнення, про щастя та траєкторії особистісного зростання, про техніки та технології, про родину та суспільство.
Я заповнила анкету на отримання подарунку – флешки-ручки, залишила своє бачення позитиву та негативу в освіті на дереві життя української освіті, сфотографувалася з Паном Доброчесним, щоб усі могли долучитися до компанії Антиплагіату в українській освіті, відвідала усі стенди – «Щедрика», пам’яті Голодомору, Лего, Навігатора…
Мені дуже сподобалася наша міністерка, пані Лілія Гриневич. Чуйна, адекватна, розумна, стримана. Коли їй закинули, що вона робить щось неправильно – відповіла, порадьте як, я чекатиму на ідеї. Так ніхто і не підійшов. Вона теж не знає як, але так як було – вже не може бути.
Я не з усім, що відбувається у нашій освіті погоджуюся, але змінювати треба, бо все вже просто волає про зміни! Тому, незважаючи ні на що, я аплодую Євгену Клопотенко, що він почав звертати увагу на якість харчування у школах. І нехай це не стосується моєї рідної “Славутинки”, де харчують прекрасно, є тисячі шкіл, де діти просто не можуть їсти. Я аплодую тим, хто почав говорити про особливих дітей, хто дав можливість дітям вчитися у кращих закладах освіти – вони почали звертати увагу на проблеми, визнали їх. А це перший крок на шляху до вирішення.
Отже, я слухала Євгена Клопотенка про «Нове шкільне харчування в навчальних закладах України» та Олександра Папіша «Гейміфікація, або як мотивувати дітей до навчання», у другій лінійці були Дмитро Буренін та Ольга Дробишева з «Скоротити смертість удвічі! Європейський протокол домедичної допомоги на місці аварії».
Мимохідь я зробила аналіз на антитіла до корі і вже вдома отримала відповідь – щеплення у лютому подіяло, я захищена! А ви впевнені у своєму захисті?
Потім був “STEM? А спробуймо” від Сергія Пойди. Єдине, що тут не сподобалося – я сиділа далеко і не бачила, що відбувалося. Організаторам треба було продумати якусь камеру, щоб бачити могли усі. Але під час цієї сесії я мала змогу поспілкуватися з офіційним представником Lego Foundation і це вже круто!
Слухала відверту розмову з Лілєю Гриневич, шкодую, що не достояла і не задала своє питання, але сам стиль заходу мені дуже імпонував.
Потім був переїзд та рекорд під дощем… Але реально атмосфера там була така класна – довіра, емпатія, відчуття єдності!
Наступний день розпочався зі знайомством з експертками та експертами другого дня.
Але я вже знала, що хочу на відкритий урок з антикорупції від амбасадорок EdCamp Ukraine у проекті #USIAD_ВзаємоДія! Чотири абсолютно неймовіні експертки – Лариса Грицюк, Алла Рябуха, Світлана Стельмах та Людмила Хорькова, провели дуже пізнавальний та такий потрібний урок з дітками зі Станиці Луганської. Щиро вдячна за урок та обговорення уроку: я розумію значимість цього. І на цій сесії я вперше поборола страх і взяла слово)). Ну, от так – всьому настає свій час!
Далі було заповнення анкет, отримання сертифікатів і неймовірна виїзна сесія до Музею жіночої та гендерної історії. Усі, хто зі мною знайомий, знає, як близька мені ця тема. Тепер я маю ще одне джерело натхнення і просуватиму це у маси! Цей музей – must-have для відвідування усім! Дуже раджу www.genderculturecentre.org
На закриття я не ходила… Щоб не з’явилося відчуття, що все закінчилося. Та й декілька причин, окрім цих.
Вражень – безліч, ідей – без міри. Будемо просувати прогресивні ідеї, щоб бути в авангарді освіти.
Ще кілька висновків. Конференція повністю україномовна. Усі іноземні представники та представниці були з перекладачками. Навіть пропонували переклад з російської для представниць Вірменії. Багато лекторів, які проводили панелі російською, пропонували українську як альтернативу, але вибачалися, що українська в них гірша, російською спілкуються краще. Їх просили не витрачати час і говорити тією мовою, яка дасть нам більше матеріалів. Шкода, що 90% киян говорили російською, а українською майже не володіють. Це прикро вразило. Шкода, що у Харкові я не чула української мови крім, як від своїх принципових подруг… Шкода, що від мого «перепрошую» у метро шарахалися, як від бомби. І кілька разів просили перейти на російську, бо «нє панімаєм». І дивувалися на моє категоричне «ні»…
Харків чарівне місто – охайне, доглянуте і абсолютно зросійщене. Ми маємо працювати, щоб наші діти не втратили шалений пласт культури, закодований у нашій мові.
Цьогоріч я хочу втілити ті проекти, ідеї яких зародилися на ЕдКемпі. І спробувати потрапити сюди ж наступного року. Бо це круто! На мапі, де відмічалися всі учасники, Кам’янець було позначено лише двома прапорцями. Я хочу, щоб наступного року наше місто на мапі було щільно вкрите прапорцями!
Зрощуймо щасливих людей! Наші діти варті найкращого!
Щиро ваша Катерина Лопатинська.